— Ти чия будеш?, — запитав мене один поважний пан біля бабусиного будинку. У цю хвилину, для мене, п’ятирічної дитини, він був цікавим «об’єктом» (мав дуже кумедного  крислатого капелюха), то ж я не одразу йому відповіла. Він щось пробурмотів собі під ніс, та ще раз перепитав, чи я не «Яремишина»?

— Яремишина…, — схаменувшись відповіла я… .

Тоді я навіть не усвідомлювала, що це слово-відповідь буде «смачним» спогадом усього мого життя .

«Яремихою» кликали мою бабусю по мамі (хоча справжнє ім’я у неї було Марія). Так її «величали» тому, що походила вона з роду Яреми (типова сільська ідентифікація). Вона була Господинею з великої літери і без неї та її смаколиків не обходилась жодна забава у районі (і не тільки). Обід на 200! осіб для Яремихи (рідні також її так називали) – це було питання винятково часу, затраченого на приготування (і аж ніяк не клопіт чи інші невдоволення пов’язані з цим). Вона вміла не лише приготувати, а й подати.

— Дивись, як несеш тарілку! Тримай її лише зі споду (жодних пальців у страві!), — повчала вона мене з малечку. – Люди їдять не лише ротом, а й очима!

Вона не вміла писати і читала лише по складах (війна та осиротілі 7-ро братів і сестер, що залишились на її опіці, не дали змоги їй вивчитись). Коли хтось намагався зробити перепис її страв, то мав «словесний інфаркт». Бо усі її переписи розпочинались зі слів: «Беремо трошка того, пучку іншого і на око ляємо те…». То ж коли я навчилась писати – одразу стала занотовувати все, за чим спостерігала під час її «магічної кулінарії». Чому «магічної»? Тому, що вона могла з двох яєць спекти… три пляцки: в один ішов білок до використання, у другий жовток, а у третій – ціле яйце. Це не була скупість. Це була практичність. Я досі пам’ятаю, коли вона розповідала, як тішилась у дитинстві яєчку, котре знесла вперше молода курка. Адже яєчко до яєчка і мала Марічка піде на базар, спродасть їх та купить молодшому Володі штанята. Тож практична ощадливість була у неї в крові. Ніколи Яремиха не розуміла, як можна наготувати купу страв на гостину, а потім виливати залишки  свиням чи закопувати у помийну яму. З цього випадку пригадала собі історію з дитинства, коли до когось приїхали гості з-за кордону – позичити гроші українським родичам, бо ті «бідують». Наші, до їхнього приїзду, наготували їжі у «три поверхи». Ті, коли побачили – передумали давати гроші…

… Якщо варила чи пекла Яремиха – то у якості страв та проведення застілля на забавах ніхто навіть не сумнівався. Я з нерозумінням дивилась, коли при розрахунку з нею їй ще й цілували… руку (кажучи при цім: «За толк у потраві та науку – цілуємо у руку!»). А ще вона любила дітей — своїх, сусідських чи придорожніх… байдуже! Усі були нагодовані та почастовані («Чужих дітей не буває!», — мовила вона). Навіть коли вона вмирала, то останніми словами до мене були: «Дитинко! А ти бува не голодна?». Я так і не змогла її відпустити… . Усі страви готую так, як колись робила це вона. З душею. З любов’ю. З гідністю бути яремишиним спадком та гордістю . Бути Яремихою.